Очікування Варшавського саміту Північно-Атлантичного Альянсу привертає увагу численних експертів та фахівців міжнародників. Які питання стануть предметом обговорення? Чи зміниться безпекова ситуація у Європі та світі?
Наростання присутності військових контингентів НАТО у країнах-членах, особливо Центрально-Східної Європи стає ще одним викликом для розбалансованеої почасти російською агресією проти України системою міжнародної безпеки, що стоїть перед очікуваннями змін. Якими вони будуть?
Сьогодні започатковуємо рубрику “Варшавський саміт НАТО очима експертів” та запрошуємо до дискусії на теми трансформації системи міжнародної безпеки та виклики і загрози з погляду фахівців.
Сьогодні до слова запрошуємо нашого колегу професора Ігора Тодорова, Директора Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції Ужгородського національного університету.
Думки напередодні Варшавського саміту Альянсу
Майже 25-річна історія взаємин України з Організацією Північно-Атлантичного Договору мала різну наповненість. Від ейфорічності перспективи вступу і отримання принаймні Плану дій щодо членства (в 2002-2009 рр.) до певного призупинення стосунків за часів політики «позаблоковості». Об`єктивно, Революція гідності мала б привести до однозначного повернення євроатлантичної інтеграції. Певною мірою, так і сталося. Проте замість чіткого завдання приєднання до НАТО в офіційних документах використовується формулювання «досягнення стандартів НАТО». Дуже скромно констатується, що Україна підтримує політику “відкритих дверей” НАТО та позицію Північноатлантичного альянсу щодо чинності рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року про те, що Україна стане членом НАТО. Лише в новому уряді створена посади віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Доречі євроатлантична інтеграція була додана до назви посади лише з особистої ініціативи Іванни Климпуш-Цинцадзе!
Річна національна програма співробітництва Україна – НАТО на 2016 рік має традиційну за формою та змістом структуру. Вона складається з п’яти розділів (які тотожні типовому Плану дій щодо членства в НАТО): політичні і економічні питання; оборонні та військові питання; ресурсні питання; питання безпеки; правові питання. Річна Національна програма-2016 констатує, що розвиток особливого партнерства з НАТО є пріоритетним напрямом безпекової політики нашої держави. Україна поглиблюватиме співробітництво з Північноатлантичним альянсом з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, за такими напрямами: поглиблення політичного діалогу з питань проведення демократичних реформ і забезпечення регіональної безпеки; проведення реформ у секторі безпеки і оборони відповідно до стандартів НАТО; здійснення коротко- та середньострокових заходів щодо підвищення обороноздатності України, зокрема проведення спільних навчань; розвиток взаємодії у сфері безпекового і оборонного планування, зокрема шляхом проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони, за результатами якого уточнюватимуться основні показники оборонного і безпекового планування; участь в операціях НАТО з підтримання миру і безпеки; розвиток спроможностей щодо запобігання і боротьби з тероризмом, а також спільної боротьби з тероризмом; створення ефективного механізму реагування на кризові ситуації, які становлять загрозу національній безпеці; планування дій на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та взаємодія у гуманітарних операціях з реагування на катастрофи; імплементація принципів Програми НАТО з побудови цілісності, прозорості, підзвітності, запровадження доброчесності та зниження корупційних ризиків у роботі оборонних і безпекових інституцій; розвиток спільних програм підготовки персоналу органів сектору безпеки і оборони, зокрема Програми Україна – НАТО з професійного розвитку цивільного персоналу сектору безпеки і оборони України; взаємодія у сферах енергетичної безпеки, науки і технологій та захисту навколишнього природного середовища.
Проте, всі ці напрями не враховують фактичного стану війни з Росією. Втім, це можна зрозуміти, бо не дивлячись на адекватну риторику керманичів держави, в нас за юридичними документами війни нема, є лише АТО. Якщо в одному місці РНП йдеться про проведення на частині території Луганської та Донецької областей антитерористичної операції (незрозуміло яка динаміка цієї операції в умовах фетишизації т.з. Мінських угода), то в іншому прямо вказується на збройну агресію Російської Федерації в окремих районах Луганської і Донецької областей України.
Варто повернутися до первинної назви РНП: має бути не «програма співробітництва Україна – НАТО», а «програма підготовки до членства в НАТО»! А для цього треба знов надати до Альянсу заявку щодо приєднання до ПДЧ. Необхідно підвищити статус програми. Практика свідчить що багато положень попередніх РНП не виконувалося і ніхто до відповідальності за це не був притягнутий. На наш погляд, існує негайна потреба зробити РНП абсолютним аналогом ПДЧ, принаймні на національному рівні. Отже, необхідно підвищити статус програми прийнявши відповідний закон. Але для цього необхідно абсолютно негайно подати заявку в НАТО на отримання Плану Дій щодо Членства! Заявка 2008 року була відкликана Януковичем і досі не відновлена!
Напередні Варшавського саміту посилилися дві тенденції, що присутні в країнах Альянсу від початку російської агресії. З одного боку спостерігається певна консолідація Заходу перед російськими викликами. З іншого, політика «умиротворіння» агресора також посилюється. Зокрема, з точки зору здорового глузду абсолютним нонсенсом виглядають слова Штанмайера що бряцання зброєю яке дратує Росію. Виникає питання: Чи рішення про маневри приймалися не консенсусом (іншого в НАТО не буває!). І Німеччина таке рішення підтримала! Саркозі договорився про невизнання російської анексії Криму і ізоляції України! На наш погляд, не зовсім вірно пояснювати все це виключно грошовою підтримкою Кремля корисних ідіотів Путіна. На жаль в Європі певною мірою втрачений інстинкт самозбереження.
В умовах новітніх безпекових викликів, спричинених агресією Російської Федерації, стратегічним завданням України є відновлення територіальної цілісності держави та діяльності демократичних інститутів на всій її території, а також реінтеграція тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу після їх звільнення. За таких умов зовнішня політика України орієнтована на дальшу консолідацію зусиль держав – партнерів, НАТО, Європейського Союзу з метою забезпечення ефективної протидії агресору, захисту суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України.
Не слід забувати, що однією з безпосередніх цілей нападу Росії на Україну було й залишається недопущення інтеграції нашої держави до НАТО та ЄС. Однак цілі Росії не обмежуються Україною. Не зводяться вони й до перерозподілу сфер впливу на пострадянському просторі. Спираючись на статус ядерної держави, РФ прагне глобального реваншу. Відповідно, Росія не тільки намагається зупинити європейську та євроатлантичну інтеграцію України – її метою є розкол між країнами Заходу і недієздатність ЄС та НАТО. І певні успіхи такої політики є очевидними.
На Заході є досить велика частина людей, які наївно продовжують вірити, що Росію можна зробити демократичною. Історія останніх 25 років, на прикладі України, Грузії, Молдови, довела, що це абсолютний абсурд. Ці три країни дуже близько підійшли до реалізації своїх європейських устремлінь: підписали угоди про асоціацію та почали їх виконувати. Проте, всі вони мають проблеми щодо власної територіальної цілісності організовані саме Росією. Сучасна європейська свідомість виключає чорно-білий підхід. Європейці шукають негідників по обидва боки конфлікту. Західний погляд на події в Україні спотворений постійним пошуком так званого “балансу”. Багато європейських політиків та експертів втратили слова, необхідні для визначення “агресора”. Хоча здається пояснення невдач у відносинах із Росією тим, що Захід «недостатньо враховує інтереси» цієї країни, після російської окупації Криму та агресії на Донбасі виявило свою хибність. З точки зору України цілком зрозуміло, що НАТО і Росія не просто говорять різними дипломатичними мовами; вони знаходяться в різних ціннісних вимірах. Визначення «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача, організатора і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему.
Сучасний підхід Росії полягає в пошуку системних слабких місць і ахілесових п’ят ліберальної демократії глобалізації. Росія користується на Заході перевагами свободи слова й інформації для того, щоб займатися відвертою пропагандою, підміняти інформацію – дезінформацією. Проте, саме війна створила ситуацію, за якої розходження в цінностях між сторонами війни не може більше ігноруватися. Більше того, саме у відмінності цінностей – причини протистояння. Саме відмінність цінностей виступає відповіддю на питання причин сучасної російської агресії в Україну.
Підтримка України цивілізованим світом у війні з Росією дуже важлива. Ця підтримка має бути результатом розуміння, що підтримуючи Україну вони захищають себе. В цьому контексті важлива чіткість і відповідність юридичних характеристик того що відбувається (війна, агресія, анексія, відповідальність агресора, санкції, найманці, колаборанти, іноземні окупаційні війська). Якщо не давати таких кваліфікацій, то інформаційний простір своїми підступними визначеннями забиває агресор («громадянський конфлікт, громадянська війна, повстанці, ополченці, самовизначення, федералізація, особливі права регіонів). В результаті небажання надати чіткі визначення і правові характеристики подіям вже понад два роки ситуація ускладнюється як для України,так і її союзників.
Звісно, не варто від Варшавського саміту очікувати кардинальних рішень на користь України. Але таки є сподівання рух в бік консолідації (наскільки це можливо!) Заходу буде тривати. Україна має бути наполегливою в захисті власних інтересів. Зрозуміло, без допомоги саме консолідованого Заходу впоратися з російською агресією ми не зможемо. З іншого боку, не можна йти на компроміси з західними спробами задобрити Росію за рахунок України.
Непохитними мають бути такі умови:
- Негайне припинення збройної агресії проти України і виведення Росією збройних формувань з території України.
- Роззброєння учасників незаконних колаборантських формувань.
- Повернення окупованих і анексованих територій.
- Відшкодування України всіх збитків, причиною яких став акт російської агресії.
- Залучення до відповідальності окупантів та їхніх посіпак, причетних до воєнних злочинів і злочинів проти людяності на території України.
Яким б фантастичними на сьогоднішні день не виглядали ці умови, проте іншого шляху для відновлення справедливого миру не можна запропонувати. Бо лише їхнє виконання надасть можливість говорити про відновлення нормальних цивілізованих відносин з Росією.
Професор Ігор Тодоров,
директор Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції Ужгородського національного університету
.