Активізація громадських рухів, що супроводжувалась масовою суспільною мобілізацію суспільств арабських країн Близького Сходу та Магрибу, з метою зміни авторитарних та корумпованих політичних режимів цілої низки держав регіону, відрізнялась певною «модельністю» і «сценарністю». З одного боку, така відповідність розвитку подій у різних країнах одному подібному сценарії слугувала виникненню підозри у «керованості» цих процесів, та їх інспірованості з-за кордону. Але з іншого боку, це відкриває можливість для ретельного вивчення та складання аналітичної моделі механізму зміни влади в державі за допомогою мобілізації широких мас населення. Події в Україні в кінці 2013 – першій половині 2014 р. підтвердили дієвість механізмів масової соціальної мобілізації з метою зміни правлячого режиму. Також ці події підтверджують потребу в аналітичному інструментарії, який на основі узагальнення спільних рис, так званих, «кольорових революцій», дозволяв би систематизувати ключові чинники і фактори впливу на розвиток ситуації та прогнозувати розгортання подій в обставинах соціального протистояння і конфлікту такого роду.
Таким чином, основною метою даної статті є не стільки дослідження конкретних проявів та інструментарію соціальної мобілізації з метою повалення авторитарних режимів, а створення концептуальних рамок для аналізу можливих варіантів розвитку подій та розгортання конфлікту вже після падіння режиму.
Стартовим моментом для початку аналізу є повалення авторитарного режиму або режиму, що характеризується як «дефективна демократія»[1]. Таке повалення може мати як форму масових громадянських протестів, так і збройного повстання. Саме ця ситуація обумовлює рамкові передумови для наступного розвитку і ескалації конфлікту після втрати контролю над суспільно-політичними процесами з боку центральної. В будь-якому разі, така ситуація характеризується неможливістю (значною складністю) застосування в повній мірі демократичних механізмів зміни влади та узгодження суперечливих інтересів різних політичних, фінансово-економічних, соціальних груп – в той час коли суспільно-політична ситуація вимагає радикального реформування відносин між владними інституціями і суспільством. В свою чергу, це може вести до використання радикальних засобів протесту «знизу» (аж до насильства) і репресивних заходів з боку влади, владних інституцій і формальних та неформальних провладних громадських груп та формувань, а отже – ескалації громадянського конфлікту.
Таким чином формується специфічний політичний «ландшафт», що характеризується конфліктогенністю, фрагментацією політичного і безпекового простору держави, вакуумом влади і вакуумом відповідальності, в умовах втрати контролю над ситуацією з боку центральних владних інститутів. Так ситуація відкриває великі можливості для створення чи формалізації вже існуючих суспільних і політичних груп, які за умов існування попереднього режиму, не мали шансів на провадження широкої, активної і публічної політичної діяльності.
За таких умов, до чинників і рушійних сил, що, так чи інакше, впливатимуть на розвиток подій, слід зарахувати наступні:
- створення «політичних рамок» врегулювання конфлікту/конфліктів відразу після падіння режиму;
- наявність сильних регіональних/локальних еліт;
- ступінь та темпи радикалізації вимог протиборчими сторонами (сумісність/несумісність інтересів і вимог);
- рівень консолідованості та наявність широкої громадської підтримки в сторін конфлікту;
- наявність/відсутність яскраво виражених лідерів сторін конфлікту, спроможних консолідувати навколо своєї особи і політичної програми прихильників;
- компактність, гомогенність і територіальна окремішність «ареалів» підтримки тої чи іншої сторони конфлікту;
- наявність етнічної/конфесійної/лінгвістичної диференціації прихильників тої чи іншої сторони конфлікту;
- доступ сторін конфлікту до фінансових і матеріальних ресурсів;
- можливості сторін по контролю над силовими структурами (підрозділами міністерства внутрішніх справ та збройних сил, спецслужбами, воєнізованими організаціями та підрозділами);
- ступінь інституалізованості і організованості сторін;
- втручання чи пряма підтримка (в тому числі воєнна) ззовні;
- ступінь інтернаціоналізованості конфлікту;
- наявність/відсутність в сторін конфлікту міжнародної громадської (і як наслідок політичної) підтримки;
Загалом, найбільш вірогідними сценаріями розвитку конфліктної ситуації після падіння авторитарного режиму, на думку автора є наступні:
- фрагментація суспільства і політичного простору країни з творенням множини (від 3 і більше) відносно рівних за потенціалом угруповань, що провадитимуть подальшу боротьбу за контроль і владу (в першу чергу в межах своїх ареалів – політичних і територіальних – існування);
- розкол країни/суспільства на два більш-менш рівних за потенціалом угруповання, що вестимуть боротьбу за відновлення повного контролю над країною;
- асиметрична консолідація більшої частини суспільства навколо нової влади за наявності менш потужної, але структурованої і консолідованої опозиції, що готова розпочати боротьбу (в тому числі із застосуванням насильства) проти нової центральної влади.
- консолідація влади силовим блоком, відновлення жорсткого контролю над суспільством і обмеження демократичних свобод.
- консолідація суспільства
Дані сценарні вибудовуються виходячи з можливої розстановки сил між прихильниками «старого» та «нового» режиму, регіональних політичних та фінансово-економічних еліт, силових структур та їх здатності до мобілізації суспільства на свою підтримку.
Чинники, що впливатимуть на реалізацію того чи іншого сценарію можна згрупувати у п’ять категорій:
- рамки процесу політичного врегулювання
- еліти
- ступінь консолідованості суспільства і суспільних груп
- ступінь інтернаціоналізованості конфлікту
- ресурси протиборчих сторін
Спробуємо охарактеризуємо кожну з категорій.
Під рамками політичного процесу врегулювання автор розуміє наявність певного спільного для всіх учасників конфлікту розуміння доступних шляхів та способів вирішення громадянського конфлікту ( і це включає себе весь спектр можливостей: від політичного діалогу до безкомпромісної збройної боротьби). Складовими, що визначатимуть дані рамки є:
- розподіл влади у перехідний період
- розподіл влади між центром і периферією
- принципи трансформації політичної і виборчої системи
- забезпечення демократичних свобод
- забезпечення прав етнічних/релігійних/мовних меншин і спільнот
- забезпечення інтересів економічних еліт умов розвитку бізнесу («загальні для всіх правила гри»; інвестиційні можливості; конкурентність; відкритість/закритість ринків)
- можливість і умови застосування насильства для досягнення власних політичних цілей
Еліти – політичні і бізнес-фінансові, – що існують у суспільстві, зазвичай виступають головним ініціатором мобілізації суспільства і суспільних груп і можуть характеризуватись наступними показниками:
- концентрація еліт в центрі, чи на периферії
- кількість конкуруючих між собою еліт
- концентрація бізнесу чи політичної підтримки окремих еліт у конкретних регіонах/місцевостях
- наявність політичних груп/рухів/партій, що мають чіткий регіональний/локальний ареал електоральної підтримки
- наявність зв’язку бізнес-політика, і правила взаємодії між бізнесовими і політичними елітами
- ступінь суперечливості інтересів цих еліт
- залежність периферійних еліт від центру.
Консолідованість суспільства і суспільних груп. До характеристик даної категорії, що можуть бути корисними при побудові сценаріїв розвитку подій у державі після повалення авторитарного/диктаторського режиму, належать:
- наявність вираженої етнічної/лінгвістичної/конфесійної/ідеологічної диференціації між прихильниками різних сторін конфлікту
- ступінь консолідованості суспільних груп, що підтримують ту чи іншу сторону конфлікту
- ступінь інституалізованості сторін конфлікту (наявність організаційних форм; представленість в органах влади; потреба в створенні я політичних інституцій з «нуля»)
- наявність харизматичного лідера в сторін конфлікту (спроможного консолідувати суспільну підтримку)
- темпи радикалізації вимог сторін конфлікту; сумісність/несумісність інтересів та вимог)
- готовність сторін конфлікту до активної боротьби, в тому числі із застосуванням насильства
Наступною групою чинників, що впливатимуть на розгортання подій у такій внутрішньодержавній конфліктній ситуації є ресурси, якими володіють сторони:
- людські ресурси (кількість населення і ступінь контролю з боку протиборчих сторін)
- територія, контрольована сторонами конфлікту;
- доступ до фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для підтримання життєдіяльності на підконтрольних територіях;
- можливість отримання ресурсів з-за кордону і контроль шляхів отримання матеріально-фінансової підтримки;
- прямий доступ до озброєнь;
- контроль над частинами/кадровим складом силових відомств;
- контроль інформаційних ресурсів (внутрішніх і зовнішніх), спроможних консолідувати як населення в контрольованому «ареалі», так і міжнародну підтримку на свою користь;
- наявність стратегічних ресурсів, за які сторони конфлікту можуть вести боротьбу з метою отримання в майбутньому матеріальної, політичної, моральної вигоди (родовища корисних копалин, стратегічні об’єкти інфраструктури, вузли комунікацій і т.п.);
Ступінь інтернаціоналізованості конфлікту. На сьогоднішній день фактично будь-який внутрішньодержавний конфлікт, в силу зростання взаємозалежності між державами і народами, набуває міжнародного виміру. Ступінь залученості іноземних міжнародних акторів, безумовно впливатиме на перебіг подій у турбулентному, охопленому конфліктом суспільстві. Виходячи з досвіду останніх десятиліть, інтернаціоналізація внутрішньодержавного конфлікту може набувати найрізноманітніших форм від посередництва міжнародних організацій і різноманітних «контактних груп» до прямого збройного втручання на стороні однієї чи декількох сторін конфлікту. Можливості інтернаціоналізації і її наслідки можуть биту описані в наступних термінах:
- наявність і значущість інтересів іноземних держав у державі, охопленій внутрішньодержавним протистоянням;
- кількість зацікавлених іноземних держав;
- тип інтересів (економічні, стратегічні, геополітичні, ін.);
- рівень контролю над сторонами конфлікту з боку іноземних акторів
- тип втручання (політичне, економічне, фінансове, збройне);
- залученість міжнародних інституцій;
- наявність іноземної підтримки у всіх сторін конфлікту, чи лише частини з них;
- залученість «великих держав»;
- наявність в сторін конфлікту міжнародної громадської підтримки (яка може згодом бути трансформована в інші види підтримки з-за кордону).
В рамках подальшого розвитку цього підходу до аналізу конфліктів слід розробити інструментарій оцінювання ваги кожного з індикаторів та методологію оцінки сукупного впливу визначених чинників на розвиток конфліктних ситуацій.
[1] З приводу «дефективних демократій» див.: WOLFGANG MERKEL. Embedded and Defective Democracies // Democratization, Vol.11, No.5, December 2004, pp.33–58. Доступ: http://www.wzb.eu/sites/default/files/personen/merkel.wolfgang.289/merkel_embedded_and_defective_democracies.pdf